Ритм життя: Олександра Олійник
У рубриці «Ритм життя» ми знайомимося з новими героями та ближче дізнаємося наших старих друзів крізь призму їхніх звичок: як вони живуть, як керують власним настроєм, чи є у них свої маленькі ритуали, чи займаються вони спортом і як доглядають за собою. В нинішньому світі прийнято оцінювати та дізнаватися людину за її професійними досягненнями — але ми подумали, що це не так важливо, як те, як людина живе, відпочиває і проводить вільний час.



Сьогодні знайомимося зі звичками та стилем життя Олександри Олійник — завзятої мандрівниці, прекрасної танцівниці, в минулому — моделі, а також засновниці благодійного фонду для собак «Велике серце».


У мене, якщо чесно, немає рутини. Добре це чи погано? Не знаю, але мені підходить. Цей листопад — єдиний місяць, коли я буду залишатися вдома. Але я не скаржуся, ні. Мені дуже подобається цей ритм. Я рада присвятити місяць цій самій рутині — це теж необхідно для того, щоб видихнути і набратися сил. Ми дійсно весь час перебуваємо в русі. Я частково заздрю людям, у житті яких є розклад, які можуть сказати: «Щоп'ятниці у мене завжди манікюр» або «Я ходжу до тренера завжди в один і той же час». У мене немає такої можливості, але це і добре — мені нудно, коли все розписано наперед. Єдине, що я завжди планую завчасно — це подорожі.

1
Кілька років тому в моєму житті з'явилися танці. І кожен раз, коли закінчується сезон (на рік два бали — осінній і весняний), з нетерпінням чекаю новий і сумую за своєю танцювальною сектою. Я людина дуже відповідальна, тому зараз усі подорожі та плани підв'язані під танці — щоб нічого не пропустити, не прогуляти, нікого не підвести. Я займаюся в «Академії А». З кожним разом рівень постановок ускладнюється. Два попередні роки танцювала на Віденському балу. Цього року готуюся до благодійного балу Ольги Олексенко — він проходить під Новий рік, там танцюють і діти, і батьки (мами з професіоналами). Словом, танці — мій продух.


2
Я дуже полюбляю, коли вранці всі йдуть і у мене є трохи часу на себе. Хоча б пів години, щоб зробити маску, подивитись якісь дурні передачі. Але це не часто трапляється. Дуже люблю вечори, коли сім'я збирається разом. На жаль, у будні всі приходять додому в різний час, тому сімейні вечері та застілля — це на вихідних. Але все одно вечорами у нас із чоловіком є ритуал: ми всі збираємося в дитячій — діти грають, а ми сидимо, дивимося на них і обговорюємо, як пройшов день.


3
4
Мені добре від усього: і коли багато подій, дедлайнів та завдань, і коли є можливість полежати тюленем і подивитися хороший серіал. Я люблю всі види відпочинку: і активний, і пасивний, і з друзями.

Річ у тім, що мені нічого не доводиться робити через «не хочу». І тому немає моменту, коли треба забутися і видихнути. Мені все в кайф.


Я періодично ходжу на масажі — у мене є майстер Маша, якій я вірна вже 10 років. Це — єдине, що я роблю з тілом. Намагалася ходити на апаратні процедури, але, на жаль, на мені вони не спрацювали — і стало навіть гірше, ніж було. Тому, тільки-но я бачу, що з'являється в'ялість або ще якісь проблеми, відразу йду до Маші. Не відвідую масажі курсами, просто йду кожного разу, коли приїжджаю до Києва. І, звісно, обов'язковий спорт.


5
6
У мене дуже примхлива шкіра. Я перепробувала мільйон косметологів, але завжди повертаюся до одного — Тетяни Дмитрівни Рижової, це гуру своєї справи. Вона рятує в будь-яких ситуаціях. Кожен раз, коли я до неї приходжу, вона каже: «Будь ласка, не треба слухати б'юті-блогерів, я тебе благаю!» Дійсно — я скуповувала якусь непотрібну мені косметику, і потім у Тетяни йшло пів року на те, щоб повернути мою шкіру до стану, який був до цього. Тому я закінчила з усіма імпульсивними покупками в інтернеті — що мені радить косметолог, тим і користуюсь.


У мене дві прекрасні та дуже різні дитини. Старша — справжній вогонь, а молодший — спокійний і врівноважений. Я, правда, не розумію, як в одній сім'ї можуть рости двоє настільки різних дітей. Адже вони бачать усе одне й те саме, але сприймають зовсім по-різному. Наприклад, на моє прохання на кшталт «піди, будь ласка, і зроби те-то» старша донька може заявити: «Ніхто не має права змусити мене робити те, що я робити не хочу». А молодший піде, спокійно зробить, ще й подякує. Загалом, із Петрою не засумуєш — чи то вік такий, чи то характер... Але вона чудова — я багато разів писала про те, що якби вона була не моя, то довелося б її вкрасти. Жартую.


7
8
Я — собаколюб. Із самого дитинства у мене була мрія: щоб у кожного бездомного собаки була своя кімната, свій червоний диван — дитячі фантазії, загалом. У якийсь момент, коли вже в дорослому житті переді мною постало питання про те, чим я хочу займатися, я зрозуміла, що настав час втілювати дитячі мрії. Звісно, це зовсім не прибуткова історія, але бажання робити це було сильнішим за всі інші. Так, у 2012 році ми побудували притулок. Поки що він тільки один, але ми плануємо розширюватися.


Я дуже пишаюся нашим притулком. Умовами, які ми створили, тим, що собаки не сидять один в одного на головах, не страждають, не тісняться. Вони завжди нагодовані, вигуляти, їм тепло. Пишаюся цифрами, які ми демонструємо. Дивіться: наш притулок розрахований на 50 собак, і за останні 2 роки ми прилаштували 250. Тобто ми оновилися 5 разів.


9
Цікаво, як усе змінюється з віком. От раніше я хотіла подорожувати тільки туди, де я вже була і де мені все добре відомо. Зараз це вже зовсім не варіант. У мене є подруга, яка теж схиблена на подорожах, ми з нею прямо знайшли одна одну. Часто подорожуємо сім'ями разом. Наша остання поїздка — це була справжня фантастика: ми вирушили в ПАР, проїхали через усю країну, подорожували і винними регіонами, і на сафарі, і в Кейптаун встигли заїхати, і на мис Доброї Надії. Кожен день я прокидалася з передчуттям і захопленням, як дитина перед святом. Ми бачили білих носорогів, пінгвінів, морських котиків. Такі подорожі — це можливість перезарядитися повністю.


10
11
Я дуже запальна. У момент, коли щось іде несправедливо, я можу вибухнути. Через 5 хвилин уже про це забуду, тому що при цьому я абсолютно не злопам'ятна, але емоції вже викинуті — і часто на інших людей. Мої домашні вже до цього звикли та знають, коли вчасно втекти. Проте я борюся з цією рисою в собі — як і зі звичкою говорити, що думаю. Я, на жаль, не вмію бути дипломатом. З самого дитинства у мене все чорне та біле — хоча, звичайно, зараз уже розумію, що так не буває.


Я обожнюю оптимізм у собі. Коли хтось поруч впадає у відчай або транс, хочеться підійти, легенько стукнути і сказати — серйозно? Як можна так легковажно ставитися до життя? Мені здається, кайфувати можна від таких простих речей! Не треба ні приводу, нічого — головне, щоб усі були здорові. Я ніколи не думаю про найгірше, завжди пам'ятаю, що ще трохи — і все налагодиться, все буде добре. Це моя вроджена риса, і я її дуже ціную. І всі мої близькі теж, якщо чесно.


12
13
Я — життєлюб. Постійно відчуваю цю божевільну енергію життя, мені це дуже подобається. Кожного дня я їду в машині та думаю — який же кайф просто жити, просто зараз. Так, усі говорять, що зараз складний час. Але коли ж він був простим?